Я прокинувся як завжди о 5-30. Чмокнув мою сплячу красуню дружину в носик, узяв із тумбочки мобільник і пішов на кухню.

Я для себе прийняв одразу. Іду на війну. Якщо не братиму участі в ній, зжеру себе зсередини.

Броди. Охороняємо газопровід. Нас кілька десятків людей. Тут нічого не відбувається. Нудно.

Нас постійно готують до нападу Білорусі. Начальство ставить завдання виявляти пильність. Можливі диверсанти.

Декілька замальовок...

- - - - -

Хлопці стоять на блокпосту. Над ними постійно літає Мі-8.

Запізнювальних знаків не видно – отже ворожий.

Починають стріляти по вертольоту з калашей.

За кілька годин приїжджає якийсь офіцер із найближчої авіачастини, яка розквартована поряд, зі скаргами.

“Хлопці, це ж наш гвінтокрил. Шош ви в нього палите? У нас уже всі лопасті у дірках”.

- - - - -

Блокпост виявляє пильність у боротьбі зі шпигунами.

Вдалині їде якийсь дід велосипедом.

На крик вартового “Стій, хто йде” дід не реагує.

Вартовий починає палити вгору - дід валиться з велика.

Виявилося не шпигун - просто дід глухий.

P.S. Під час цієї акції жоден глухий дід не постраждав.

- - - - -

Вечір. Стоїмо на блокпості. Чекаємо на диверсантів.

Напарник мені: “Бачу рух. Група людей. Озброєні.”

Я в рацію доповідаю командиру.

Із рації: “Шо? Не чую."

Я повторюю: “Бачимо рух групи озброєних людей. Які наші дії?"

З рації: “А? Що ви бачите?”

Праворуч і ліворуч від нас із темряви з'являються солдати у камуфляжі: “Передайте там вашому командиру, що вас уже вбили”.

Я - командиру: "Нас вже вбили, блін!"

Із рації: “Ніхера не чую. Зараз я до вас когось надішлю”.

Я в рацію кричу: "Ну треба. Нас вже завалили”.

Вимикаю рацію.

Познайомились із хлопцями. Поруч із нами поставили мотострільців ЗСУ прикривати північний напрямок. Вони на місцевості вирішили оглянути територію, де оборону тримати.

Через 10 хвилин прибігає командир із голим торсом.

Цирк, блін.

Твій жеж мати. Три місяці живемо у полях.

Нарили землянок. Обладнали капоніри та окопи.

Чекаємо на білоруський наступ.

Йой, Мінтуризм, після війни тут можна організувати екотуризм.

Десь близько першої ночі виїхали на бойові позиції на позашляховику L200. Загалом у машині нас було 6 осіб, у салоні 4 бійці та 2 у кузові. Також у кузові ми везли СПГ та 3 ящики боєприпасів до нього.

Летимо розбитою дорогою від Званівки у бік Спірного. На дорозі величезні вирви від снарядів, бруд просто непрохідний і дощ. Їдемо без світла, водій дивиться у ПНБ, який не призначений для роботи з авто. Тобто по суті їдемо по-пам'яті.

Згорнули в поле і їдемо паралельно посадки. Через 30 секунд я побачив слабке миготіння ліхтарика в наш бік і крик про допомогу. З'явилися силуети 3-х людей, що біжать полем до нас з посадки. Вони кричали, що з ними один поранений і просили підвести на КСП.

Ми – Гвардія Наступу. Тільки другий місяць ми стоїмо десь у тилу. Навколо нас движняк, арта працює, а ми втикаємо. Коли заїжджали, мало не в той поворот не завернули. Могли одразу до росіян на позиції потрапити. ))

- - - - -

Обіцяють перекинути то на один напрямок, то на інший. Але поки що це лише слова. Хлопці, я вже скільки разів усім говорив - без мене війну не виграти.

- - - - -

Задовбали, ми - розрахунок СПГ, а снарядів для тренування дають з комареву ніжку.

Прямим наведенням ми стріляти вміємо, а навісом, по траєкторії – це потрібно тренуватися та відточувати. А нас сніданками годують.

Коротше, я ща все вирішу.

З розгону вриваюся в бліндаж із криком: "Шойгу, Герасимов, де, блядь, боєприпаси?"

Дивлюся, а там стоїть комбат та зам начштабу бригади.

Зам начштабу комбату: "Це твій боєць?"

Комбат мені: "Онішко, ти шось хотів?"

Я: "Ні. Дозвольте йти?"

Комбат: “Іди. Іди з Богом."